Джерело: The economist

Те, чи зможе клімат стати повністю стабільним, більшим чином залежить від Азії

25-ти річний Мігір, який живе поруч із містом Дургапур у Індії, має великі плани. Всі вони залежать від вугілля. Щодня він їздить на велосипеді по шахтах і складах, збираючи мішки з вугіллям, які йому підсунули робітники чи охоронці. Після того, як він нагромадив велосипед, він крутить педалі до цегельного заводу чи маленької кузні й продає всі 10 чи 11 мішків. Після виплати необхідних хабарів і відкатів Мігір заробляє достатньо, щоб не лише забезпечити себе, матір і сестру, а й відкласти на мотоцикл. Це дозволить йому подвоїти масштаб своєї діяльності, що в свою чергу дасть достатньо грошей, аби добудувати другий поверх у крихітному сімейному будинку. Коли це буде завершено, він зможе зробити пропозицію своїй коханій.

Вугільні родовища Дургапура вперше привернули комерційну увагу в 1770-х роках, десятиліття, у яке Джеймс Уотт вдосконалив парову машину. У 19 столітті родовища, частково розроблені дідом Рабіндраната Тагора, найвідомішого індійського поета, стали постачальником палива для зростаючої залізничної мережі субконтиненту та паровозів. Після здобуття незалежності Джавахарлал Неру, перший прем’єр-міністр Індії, дав наказ побудувати в місті величезний сталеливарний завод.

Навіть сьогодні ніхто в Дургапурі не може уявити життя без вугілля. Мало хто взагалі чув про кліматичні зміни. А ті, хто чув, вважають, що це не їхня проблема. Для Мігіра лише думка про те, що уряд може ввести обмеження на видобуток вугілля, абсурдна. «Навіщо їм це робити?» Зрештою, рекет, у якому він грає найменшу роль, є значним джерелом коштів для політичних партій, каже він. Дуже важливі люди зацікавлені, аби так продовжувалось і надалі. За даними Центрального бюро розслідувань, національного правоохоронного органу, серед таких людей є і уряд штату Західна Бенгалія. Біджан, колишній робітник із обслуговування шахти в Дургапурі, а наразі екологічний активіст, зітхає: «Важко зрозуміти, як можна скоротити видобуток вугілля, не кажучи вже про зупинення. Для цього потрібна повна зміна парадигми».

Азія (включаючи Австралію) виробляє і споживає три чверті світового видобутку вугілля. Приблизно половина електроенергії в Китаї також вироблена на вугіллі. Для Індії цей показник становить три чверті. За даними наглядової групи Global Energy Monitor, із 1002 вугільних електростанцій, які плануються або будуються в усьому світі, 865 розташовані в Азії та Тихоокеанському регіоні. Азія також виробляє більшість об’ємів цементу та сталі у світі, така діяльність виділяє велику кількість парникових газів. І в міру того, як жителі регіону стають багатшими, вони купують більше автомобілів і більше літають.

У 1990 році в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні викиди CO2  від спалювання викопного палива склали шість гігатонн, що, за даними IEA, сягає приблизно чверті загальних викидів у світі. У 2020 році Азія «викинула» 16,5 гігатонн, або 49% від загальних викидів. IEA допускає, що відповідно до кліматичної політики урядів країн, загальна сума зросте приблизно на 9% до 2030 року, а в 2050 впаде до 95% від сьогоднішнього рівня викидів. Це зменшення значніше, аніж в решті світу, за винятком Африки, і за менший довгостроковий зріз.

Уряди Азії, як і в інших країнах, пообіцяли зробити якнайкраще. У 2020 році, перед лицем усього світу, Сі Цзінпінь, президент Китаю, заявив на Генеральній асамблеї ООН, що його країна зобов’язується до 2060 року зменшити викиди до нуля. Японія та Південна Корея,  які соромляться бути обігнаними Китаєм, невдовзі після цього пообіцяли досягти рівня без викидів до 2050 року. Бідніші країни також не відстають. Індонезія повторила обіцянку Китаю. Мальдіви, рішучий прихильник кампанії «1.5°C задля життя», планують досягти вуглецевої нейтральності до 2030 року, що швидше, аніж у плані більшості багатих країн.

Теоретично такі скорочення є цілком реальними для Азії, як і для інших країн. Китайські та індійські вчені та активісти намітили план зменшення викидів в цих країнах до нуля протягом 40 або 50 років. Наприклад, наприкінці 2020 року 19 китайських науково-дослідних інститутів опублікували матеріали про потенційний шлях до повної ліквідації викидів вуглецю у своїй країні до 2060 року. Він передбачає, що виробництво електроенергії буде вуглецево нетральним до 2050 року, а відновлювані джерела енергії та атомні електростанції замінять вугілля та газ. В результаті викиди, які в є залишками діяльності електростанцій, що спалюють біомасу та зв’язують вироблений вуглець та відкладають під землею, а також схема відновлення лісних угідь, компенсують залишкові викиди.

Лаурі Міллівірта з Центру досліджень енергетики та чистого повітря, незалежної дослідницької групи, підрахувала, щоб дотримуватися плану китайських вчених, Китаю потрібно побудувати в чотири рази більше сьогоднішнього об’єму сонячної генерації (770 ГВт) та втричі більше вітряної генерації (743 ГВт). Але це можливо. Великі інвестиції – саме це робить Китай. Для відновлюваних джерел енергії необхідно збільшити фінансування трохи менше аніж вдвічі, за умови низької вартості, яка продовжує зменшуватись. Для атомної енергетики, такі інвестиції мають бути більшими аніж вдвічі, хоча тенденція щодо вартості не є такою обнадійливою. Але з огляду на те, скільки інших галузей розширились в Китаї, і що країна забезпечила доступ до багатьох необхідних стратегічних корисних копалин, це не так вже й важко.

Подібну схема можна розробити для Індії, хоча країна ще не встановила цілі нульових відходів або ж зобов’язалася досягти точки, при якій очікується пік викидів. Раніше цього року Монтек Сінгх Ахлуваліа, держслужбовець на пенсії, опублікував план повної ліквідації викидів до 2070 року. Він дійшов висновку, що податку на викид вуглецю у розмірі 15$ за тонну буде достатньо, щоб припинити використання вугілля для виробництва електроенергії до 2060 року. Пан Міллівірта стверджує, що, хоча інвестиції у відновлювані джерела енергії повинні були б різко збільшитись, як у Китаї, це все ж можливо. У період з 2016 по 2020 рік Індія побудувала в шість разів більше потужностей відновлюваної генерації, аніж з 2011 по 2015 рік. Якщо відновлювані електростанції будуть розвиватися так само швидко протягом наступних п’яти років, вони досягнуть такого рівня щорічних приростів, який буде достатнім для витіснення вугілля, каже пан Міллівірта.

Але існує дві проблеми. По-перше, навіть такі видатні амбіції не допоможуть вчасно досягти паризьких цілей. У глобальному сценарії вуглецевого нейтралітету до 2070 року, який, за словами ІЕА, повинен стримати потепління на 2°C, азійські викиди в 2050 році повинні становити п’яту частину від тих, які зараз прогнозуються на основі поточної політики, і третину від усіх зменшених викидів, які заплановані країнами у майбутньому. Навіть якщо більшість великих азійських економік, за винятком Індії, зобов’язуються  знизити викиди до нуля, залишається серйозний дефіцит генерації.

По-друге, технічна придатність – це не те саме, що політичні обіцянки. Народний тиск на азіатські уряди незначний, навіть коли це в їхніх особистих інтересах. На початку цього року, коли сильний шторм обрушився на Чженчжоу, місто в центральній частині Китаю, спричинивши сильні повені, серед китайських користувачів мережі майже не було коментарів щодо зв’язку катаклізму із глобальним потеплінням — це незважаючи на широко розрекламовану модернізовану систему, яка поглинає все більше дощової води виходячи з припущення, що зміна клімату призвела до сильніших дощів. Чи реакція була стримана через цензуру, яка забороняє такі розмови, чи через те, що люди просто не встановили зв’язку, важко сказати. У будь-якому випадку, уряд не стикається з протестами скоротити викиди, хоча це і може змінитися.

У демократичних країнах Азії зміна клімату також не є головною темою політичних дебатів. Незважаючи на те, що Бангладеш є однією з країн, які очевидно найбільше страждають від підвищення рівня моря та сильних штормів, звичайні бангладешці вважають, що запобігти катастрофічній зміні клімату є обов’язком людей, які живуть далеко від них, зазначає Салімул Хук з НГО «Міжнародний центр клімату та розвитку». Фермери та рибалки знають, що зміна клімату загрозлива, каже він, і хотіли б допомоги від свого уряду, але навряд чи вони бачать зв’язок цих проблем із будівництвом нових електростанцій.

Штат Західна Бенгалія, де знаходиться Дургапур, розташований на кордоні з Бангладеш і також вразливий до штормів і підйому рівня моря. І все ж у запеклій боротьбі на виборах на початку цього року майже не згадувалось про зміни клімату. Вибори в бідних країнах залежать не від політичних планів та задач для країни, а від розміру підкупу та обіцянок кандидатів.

Коли азіатські уряди дійсно обіцяють зміни в політиці, їм часто не вистачає адміністративних можливостей, щоб реалізувати їх. З 2011 року заборонено використання незайманих джунглів і торф’яних лісів як плантацій пальмової олії, які є великим джерелом викидів в Індонезії. У 2019 році екологічна група Greenpeace стверджувала, що вирубка лісів фактично прискорилася після її заборони. У федеральних країнах, таких як Індія, штати навіть теоретично не зобов’язані виконувати більшість наказів центральної влади.

Опір змінам значною мірою відображає особисті інтереси. Шахтарі Дургапура є частиною 700 000 індійців, чия робота полягає в видобутку вугілля. Але ниточка від робочих місць і прибутків від вугілля тягнеться набагато далі. Багато вугільних електростанцій країни є приватними. Вони продають електроенергію в мережу за вигідними контрактами «бери або плати». Залізниці отримують майже половину своїх доходів від перевезення вугілля. Цей дохід, у свою чергу, субсидує близько 8 мільярдів пасажирських перевезень щороку. Залізниці є державними, як і багато шахт. А вугільна промисловість зосереджена в декількох відносно бідних штатах, які значно постраждають від будь-яких спроб її закрити. Тож легіони робітників, інвесторів, політиків, бюрократів і навіть пасажирів залізниці можна віднести до вугільного лобі. Подібна історія і з лісозаготівлею в Індонезії, виробництвом цементу в Китаї та іншими галузям, які є найбільшими забруднювачами у Азії.

Але є й опоненти. У більшості випадках невідкладною причиною відмови від забруднюючих виробництв є не клімат, а чистота повітря. Хоча CO2 є найзначнішим продуктом спалювання викопного палива та біомаси з точки зору клімату, більш відчутні забруднювачі, такі як сажа та сульфатні частинки, завдають більшої шкоди здоров’ю та вартують мільйони життів. Індонезія хоче зупинити вирубку лісів частково через пожежі, які допомагають при розчищенні землі під пальмові плантації та огортають країну їдким димом протягом півроку, дошкуляють міським жителям і обурюють сусідні країни. Забруднення повітря турбує міських жителів Індії, яка має одні з найбрудніших міст у світі, і Китаю, де це призвело до закриття низки вугільних електростанцій у межах міст.

Азіатські зелені

Зараз азіатські лідери змагаються за те, щоб відшліфувати свою репутацію зеленню. Шейх Хасіна, прем’єр-міністр Бангладеш, стала голосом бідних країн, яким загрожує зміна клімату (її політична позиція допомагає відвернути іноземну критику її автократичного стилю керівництва). Також не випадково заява пана Сі про екологічну політику Китаю в ООН відбулася тоді, коли Америка не взяла на себе подібних зобов’язань. Рішучість протидіяти зміні клімату дозволяє Китаю показати свою конкурентну спроможність і стверджувати перевагу своєї політичної та економічної системи.

Скорочення внутрішніх викидів CO2 також відповідає планам китайських лідерів щодо власної економіки. Впродовж 15 років політики намагалися зменшити залежність країни від масових кредитних інвестицій у важку промисловість, тому перехід на більш чисту енергетику посилить ці зміни. А заохочення до зменшення викидів в інших місцях також дасть економічну підтримку. Сьогодні Китай є найбільшим у світі виробником сонячних панелей та електромобілів. Китай також прагне стати лідером в інших зелених технологіях, включаючи ядерну енергетику.

Інший момент полягає в тому, що великі західні девелоперські агентства перестали кредитувати вугільні електростанції, так само як і світові банки. На цьогорічній генеральній асамблеї ООН пан Сі оголосив, що Китай наслідує приклад, вилучивши всі нові вугільні проекти зі своєї ініціативи «Один пояс, один шлях». Недостатнє фінансування збільшує вартість будівництва вугільних електростанцій. На аукціоні в Індії в листопаді 2020 року девелопери виставили на продаж продукт ще не добудованих сонячних станції за дві рупії (0,03 долара) за кіловат-годину. Це не тільки дешевше, ніж електроенергія з нових вугільних станції, але і менше, аніж вартість електроенергії багатьох уже побудованих станцій без боргів. Така арифметика змінює уявлення  про майбутнє навіть за відсутності амбітних цілей про зменшення викидів. Відповідно до останніх довгострокових планів в’єтнамський уряд вдвічі скорочує виробництво електроенергії на нових вугільних станціях у цьому десятиріччі. І ці прогнози були зроблені до нещодавнього глобального зростання цін на вугілля.

Напрям змін здається зрозумілим, але особисті інтереси (серед яких інтереси мільйонів людей, таких як Мігір, чиє життя пов’язане із вугіллям лише через силу обставин), вочевидь, сповільнюють їх. Для боротьби з цим ефектом уповільнення знадобляться гроші, яких у багатьох країнах немає. Наприклад, індійські державні компанії з розподілу електроенергії, яким, у випадку продовження буму на відновлювану енергетику, потрібно інвестувати значні кошти в покращення мереж та способи накопичення, вже обтяжені боргом у близько 70 мільярдів доларів. Державні банки, їхні найбільші кредитори, загрузли в проблемних кредитах. Приватизація, яка могла б зарадити, ніколи не мала відчутної політичної підтримки.

Пандемія призвела до зростання державного боргу по всій Азії. Вона також викрила нагальні потреби у сфері охорони здоров’я та освіти. А це ускладнює спрямування більшої частки державних інвестицій на стабілізацію клімату, і є сприятливим моментом для поновлення прохань щодо сторонньої допомоги, часто прихованих у закликах до «кліматичної справедливості». В Азії, як і деінде, від зміни клімату ризикує постраждати переважно бідне населення в тропіках і субтропіках. В минулому ці люди давали найменше викидів CO2. Більше того, їхню бідність можна частково пояснити відсутністю розвитку, який дозволив іншим жителям регіону швидко розвивати економіку, завдяки експлуатації викопного палива.

Це накладає моральний тягар на тих, хто живе в країнах, які спочатку збагатилися на викопному паливі, а потім нав’язали свій влив на більшість країн азіатського регіону, а також країни, які зараз намагаються розвиватися. 
Необхідність підтримувати чистий шлях розвитку була центральною в підході, який бідніші країни застосували у кліматичній дипломатії ще до саміту у Ріо. Так само й ідея про те, що багаті країни несуть особливо обтяжливі зобов’язання. Це закріплено у фразі UNFCCC (Рамковій конвенції ООН зі зміни клімату), яку постійно, і часто агресивно, цитують на всіх самітах СОР: що країни світу повинні прикладати зусилля для стабілізації клімату «на основі їхньої спільної, але диференційованої відповідальності та відповідно до можливостей». І хоча термін «кліматична справедливість» не зафіксований в основній частині Паризької угоди (він посилається до преамбули, в якій «[зазначається] важливість таких концепцій як «кліматична справедливість»), фраза «загальна, але диференційована відповідальність» з’являється неодноразово. Те, як країни, що розвиваються, інтерпретують це поняття чітко зазначено в азіатських планах сталого розвитку, які чітко стверджують, чим більше буде надано допомоги, тим більше обмежень буде введено.

Таким чином, уряд Індонезії обіцяє скоротити викиди на 41% до 2030 року, якщо отримає достатню підтримку ззовні, але лише на 29%, якщо країні доведеться робити це самостійно. Філіппіни використовують цю логіку у крайній мірі, заявляючи, що скоротять викиди на 75% до 2030 року, якщо їх достатньо профінансують. На власний кошт скорочення складе лише 3%.

Багаті країни знайдуть багато причин, щоб відсторонитися від того, що може здатися, і певним чином є, прямим вимаганням. Деякі з їхніх громадян уже роздратовані розмірами витрат на кліматичні заходи всередині країн, а субсидування за кордоном - ще гірше. І навряд чи існують адекватні механізми, які б гарантували те, що допомога дійсно призведе до обіцяних зменшень викидів.

Однак для всіх, окрім найбільших економік, скорочення викидів всередині країни не дає відчутної різниці, допоки вони не вводяться в інших країнах. Скорочення, які необхідні для Азії, величезні; згідно з IEA, зобов’язання країн регіону, передбачають зниження річних викидів CO2 в регіоні на 9 мільярдів тонн у період з 2030 по 2050 рік, це об’єм, який перевищує загальні викиди Північної Америки та Європи. Якщо такого зменшення не відбудеться, усі зусилля решти світу не матимуть відчутного впливу. Багаті країни можуть зробити багато користі, прискорюючи темпи розвитку нових технологій скорочення викидів. Але якщо вони не знайдуть способу використання  як старих, так і нових технологій більш доступними далеко за межами своїх країн, використання цих технологій буде недостатньо стрімким, аніж необхідно. 

Одним із способів вирішення проблеми, який вже давно користується популярністю серед індійських кліматичних переговорників, є бюджет на викиди вуглецю. Наближення рівню, при якому буде досягнутий пік вуглекислого газу, а отже і рівень антропогенного потепління, яке зазнає світ, залежить від загальної кількості викинутого в атмосферу вуглецю. Згідно з останньою доповіддю ІРСС, можливий 50%-ий шанс утримати ріст температури менше 2°C вимагає збереження загального обсягу викидів нижче 3,7 трлн тонн. У звіті також йдеться про те, що в цілому 2,4 трлн з цих тонн вже було викинуто в атмосферу внаслідок індустріалізації та вирубки лісів, в основному на користь приблизно 1 мільярда людей, які живуть у багатих країнах. Це означає, що в бюджеті залишилося лише 1,3 трлн тонн викидів для більш ніж 6 мільярдів інших людей, приблизно 4 мільярди з них жителі азіатсього регіону, які могли б справедливо прагнути досягти подібних стандартів життя або бажати його для своїх дітей.

Ось чому багато азіатських урядів наполягають на тому, що їм потрібна допомога, аби забезпечити необхідний для їхніх громадян розвиток, але в той же час трансформувати енергетичні системи та промислові ландшафти, які живлять їхню економіку. Альтернатива полягає або у відмові від кліматичної цілі або від розвитку — і те й інше матиме жахливі наслідки, які дуже скоро і в найбільшій мірі будуть відчутні у бідніших країнах. Поняття негативних викидів було введено в кліматичну політику значною мірою, щоб запропонувати альтернативу до цього невтішного та програшного вибору. Фактично їх можна використовувати для розширення загального вуглецевого бюджету. Однак, перш ніж звернутися до такої можливості, варто розглянути аргумент, який все частіше звучить у деяких колах: якби розвинені країни могли погодитися сповільнити або навіть відмовитися від розвитку, вони максимізували б залишок доступного глобального вуглецевого бюджету для країн з низькими та середніми доходами. Це часто супроводжується переконанням, що якби такий хід подій вважався неможливим, це продемонструвало б, що капіталізм і кліматична стабільність не можуть співіснувати.

Ці аргументи навіть віддалено не є переконливими для цієї газети. Але вони піднімають питання про взаємозв’язок між тим, як економіка підживлює себе і формою, яку вона набуває. Принцип термодинаміки, науки про тепло і роботу, який фізики 19-го століття розробили для пояснення парового двигуна, серед іншого, полягав у тому, що всі типи енергії еквівалентні за своєю здатністю виконувати роботу. Інвестори у 19 столітті знали, що в економічному плані енергія, що зберігається у вугіллі, була набагато ціннішою і відповідним чином будували свій світ.

Обговорення на високому рівні енергетичного переходу, необхідного для світу без викопного палива, в результаті приймає точку зору фізиків: ват від вату не відрізняється. Вати, які асоціюються із викидами вуглецю, просто потрібно замінити на вати, які не є такими. Проте, якщо розглядати промислову революцію 19-го століття, вплив якої цей перехідний період 21-го століття прагне нівелювати, можна припустити, що все може бути трохи складніше, ніж здається.